Був тихий літній вечір. Сонце щойно сховалося за обрієм. Молодий місяць несміливо
виринув з глибини неба. Косарі повернулися з поля. Аж тут і кобзар із своїм поводирем
прийшов до села. Стомлені виснажливою працею, люди збиралися, щоб послухати плач
його кобзи. Тяжка і гірка була панська неволя, але ж під кріпацькими ланцюгами спаїа
велика і могутня сила, яку нічим не знищити. Мабуть, саме про це співав кобзар, про
це нагадували селянам його пісні. Латана старенька свитина і поношені чоботи
нагадували про нелегку долю народного співця. Не схиляв він своєї голови перед
багатіями, не співав, догоджаючи панам, а складав свої пісні про свободу, про волю
для таких самих бідних, як і він, селян.
Мовчазні, невеселі стоять люди, замислившись кожний про своє. Малий Тарас
обперся на палицю, уважно стежачи за тим, як перебирають дідусеві пальці струни
кобзи. Він мало розумів з того, про що співав кобзар, проте теж проймався настроєм
пісні. Може, то був сум за батьками, за нездійсненністю своїх мрій. Саме це я побачила
на картині «Манни Тарас слухає кобзаря», так досконало виконаній українським
художником Михайлом Дерегусом.
П’ятниця , 3 Травня 2024 
