Спливатимуть роки, але ніколи події страшної і кривавої Великої Вітчизняної війни не
перестануть нас вражати самовідданістю і жертовністю людей, які наближали День
Перемоги.
Сьогодні до нас у весняний передсвятковий день завітали вони – – суворі фронтовики.
Паморозь лягла на їхні скроні, роки поорали зморшками мужні обличчя, але молодою
залишилася душа. Після бурхливих привітань слово надали Івану Микитовичу Ільїну,
генерал-майору у відставці, і попросили розповісти про одну з бойових операцій, у яких
він брав участь.
– Я розповім вам про нашу бойову подругу, яка гідна найвищих нагород і найсвітлішої
людської пам’яті, її звали Тетяною, і загинула вона у неповні дев’ятнадцять років,
здійснивши нсчуваний подвиг, – – почав Іван Микитович.
Потужну лінію німецької оборони частини Радянської армії прорвали вночі. Не чекаючи,
поки сапери наведуть переправу, бійці на дошках перепливли Дніпро. 1 тоді на
маїенький півторакілометровий плацдарм фашисти спрямували нищівний вогонь. У
цьому бою Тетяна Захарченко винесла понад сто поранених. І хоч сама дістала тяжку
рану, поля бою не залишила. Тетяна бачила: доля плацдарму вже майже вирішена.
Загинули комісар і заступник командира дивізії, начальник штабу. Тільки щось
надзвичайне могло тепер надихнути бійців на відчайдушний вирішальний ривок уперед. І
тоді серед окопів випросталась тоненька дівоча постать. Вся перев’язана, слабка,
вона закликала солдатів, які залишилися в живих, до бою. І було цс найсильнішим
резервом, який пішов у бій. Тетяна не побачила кінця того бою. Але його побачили ті,
хто переміг у ньому.
Не віриться, що її немає серед нас, – – закінчив свою розповідь Іван Микитович. – Пам’ять про неї у наших серцях житиме доти, доки живемо ми.
Після цієї зустрічі з ветеранами я довго не міг заснути і все ставив перед собою
питання — а чи зміг би я так? Чи не ‘злякався б? Ні, гадаю, не злякався б, бо йшлося
про майбутнє нашого народу, наших батьків, нашої країни.
Четвер , 25 Квітня 2024 
