Любов до рідної мови, любов до своєї Батьківщини поняття, невіддільні одне від одного.
Мабуть, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної
мови.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує…писав Тарас Шевченко. Мова – – це душа народу. Матенька дитина ще у сповиточку чує
рідну мову від матері та промовляє за нею перші ніжні слова. Наша українська мова
мелодійна та неповторна тому, що увібрала в себе гомін йолів, лісів і морів нашої землі.
Вона переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Наша мовна традиція сягає
датских докняжих часів. А в Київській Русі наше слово повновладно зазвучало на
державному рівні.
Але скільки заборон довелося зазнати українській мові, починаючи від
імператорського указу Петра І 1720 року! 18 липня 1863 року циркуляр Валуєва
переконував, що немає ніякого «малоросійського язика». А Емський указ 1876 року
виніс смертельний вирок українській мові. XIX століття, означене в історії цивілізації як
століття революцій, гуманізму, весни людства і народів, виявилося для української
мови лютою зимою. Від народу приховувалися найвищі вияви його духу твори Тараса
Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, романи і повісті А. Свидницького, НечуяЛевицького, Панаса Мирного… Українське слово вмирачо з голоду й бідувато,
плакало за засудженими, але відроджувалось, і доки в народу заіиішлася мова його
серце знову оживало й сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібен вогонь любові, духовна міць, любов до знання.
Буду я навчатись мови золотої
У трави-всснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою, так щиро й схвильовано писав у своєму вірші А. Малишко. Мова наша українська – – це
золотий запас душі народної, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому
маємо велике право й гордість іменуватися народом українським.
Четвер , 18 Квітня 2024 
